Для поглиблення співпраці у рамках проекту „Волинь для Татарстану” на початку листопада у Луцьку побував пастор церкви євангельських християн-баптистів міста Чистополь цієї Автономної Республіки Валентин Вербицький з дружиною Ларисою. Вони мали бесіду з головою обласного об’єднання церков ЄХБ Володимиром Чайкою та його першим заступником Ярославом Троцем, відвідали церкву „Дім Євангелія”, ознайомилися з умовами роботи недільної школи. Ось що гості розповіли про своє служіння в Татарстані та мету приїзду на Волинь.

Брат Валентин:

– У нашій сім’ї першим покаявся молодший син, через декілька місяців – моя дружина, а потім – і я, зрозумівши, що в Біблії є відповіді на всі мої запитання. Так троє разом ми приймали хрещення у 1991 році і  несли служіння в Кишиневі. Навчалися в Біблійному коледжі, з іншими братами та Божою допомогою заснували нову церкву „Світло для світу”, де мене рукопоклали на диякона. І через неповних чотири роки вона настільки зросла, що стали не вміщатися в залі. Після цього почали працювати над відкриттям дочірньої церкви. Але так склалося, що я поїхав на дев’ять місяців у Сибір і там „захворів місіонерством”, адже побачив, що в Росії дуже не вистачає братів-служителів. До речі, наш старший син працює місіонером у Казахстані. Повернувшись додому, я уже також не міг спокійно сидіти, склавши руки в церкві, де все добре налагоджено, чекати черги для проповіді чи якогось іншого доручення. Порадився із дружиною і обоє вирішили стати місіонерами. Для неї це було непросте рішення, адже мала проблеми із здоров’ям.

На перших порах у нас непросто складалися стосунки з владою міста Чистополя, виникали інші труднощі, зокрема, не дозволяли встановити намет для проведення вуличної євангелізації. Торік був усний дозвіл голови адміністрації, але міліція на початку перешкоджала - знімали все на камеру, викликали мене для пояснень. Цього року Бог напоумив мене написати листа голові райдержадміністрації в такий спосіб, що вони не могли відмовити: „Для виконання наших статутних обов’язків прошу дозволити встановити намет...” Оскільки Статут церкви зареєстрований у міністерстві юстиції Росії, то вони не насмілилися відмовити, щоб це не виглядало порушенням закону з їхнього боку. Наше звернення для них виявилося дуже „не зручним”, довго зволікали з відповіддю, вона врешті-решт вона була позитивною. Більше того, виділили декілька міліціонерів під керівництвом майора, які у дві зміни стежили за громадським порядком при проведенні наметового служіння.

Поки що важко говорити про якісь особливі успіхи. Все знаходиться, так би мовити, на стадії розсівання Слова Божого, але ми віримо, що Господь зростить урожай на Своїй ниві і будуть плоди. Коли ми приїхали, церква нараховувала 19 членів. Це були переважно старенькі бабусі, тому відвідували зібрання лише 12. Уже провели декілька хрещень – у завіт з Господом вступили 13 нових душ, зокрема, декілька татар, чувашів. Як і скрізь, спостерігається прибуття і вибуття людей. Нас було уже 36 членів - останнім часом декілька виїхали на заробітки, адже тут дуже важко знайти роботу. Спочатку церква мала тільки напівпідвальне приміщення, тепер вдалося викупити верхній поверх і стало набагато зручніше. Нам вдалося подолати певні психологічні бар’єри і тепер стало працювати легше та ефективніше. Тому ми запрошуємо молодих місіонерів з Волині для підсилення цієї праці, зокрема, серед молоді, як, наприклад, двома родинними командами звершують справу благовістя у Казані. Одна з яких - це сім’я Андрія Ярощука з села Черче Камінь-Каширського району. Їхні богослужіння відвідують близько сорока людей, уже проводили перші хрещення і започатковано нову церкву.

Сестра Лариса:

– Коли чоловік запропонував поїхати на місію, то в мене не було якихось роздумів чи сумнівів. Я відповіла: „Коли це потрібно Богові, то їдемо, незважаючи ні на що…” Була можливість залишитися в Московській області, де проживала моя подруга. Та й ближче до столиці. Але ми  молилися і просили вказати те місце, де Господь нас чекає. Так у 2003 році прибули в місто Чистополь, хоч і не думали про мусульманський край. В баптистській церкві тут 30 років не було служителя і його обов’язки виконувала сестра. Видно, саме нам судилося долати ці перші труднощі – налагодити стосунки з місцевою владою, завоювати прихильність значної частини населення. Ми переконали, що насправді ми не такі, як вони думали про нас. Відновили із сестрами молитовне служіння, збираємося кожної середи і просимо благословінь на це місто. Раніше тут було багато ворожок, нагадували про себе навіть сатанисти. Ми молимося, щоб Господь очистив від усього цього, що перешкоджало сприйняттю Його правдивого слова про спасіння. Нещодавно в Росії заборонили діяльність екстрасенсів та представників інших окультних сил.

Моєю заповітною мрією також було відкрити недільну школу. Просила наших старших сестер привести внуків, але вони казали, що ті не хочуть і їхні батьки не дозволяють.  Я багато молилася про допомогу і Бог дав мені мудрість роздати дітям вірші до Різдва Христового. Вони їх вивчили і всі прийшли на свято, отримали подарунки. І так розпочалася недільна школа. У нашому місті приблизно половина жителів слов’янських національностей є традиційними прихильниками православ’я, а половина – татари, які сповідують іслам. У цих умовах нам краще вдається індивідуальна духовна праця з людьми, євангелізація за принципом „від серця до серця”. Коли проводимо бесіди, чому навколо так багато гріховних звичок, непорозумінь у сім’ях, починають розуміти, що треба міняти своє життя, налагоджувати його згідно із Христовими заповідями.

Ми сподіваємося, що відгукнуться молоді сім’ї волинян, в яких горять серця послужити для Господа. Вони матимуть у Татарстані великі благословення. Нам дуже потрібен молодий енергійний помічник пастора для роботи з молоддю, а також музичний працівник, щоб налагодити музичне служіння. Так само з нетерпінням чекають служителя у дочірній церкві  міста Новошишмінськ, куди ми їздимо за 60 кілометрів. Там викупили приміщення для молитовного будинку і в ньому є місце для проживання сім’ї пастора. Поруч - невелика земельна ділянка для саду та городу, чим люблять займатися українці.