У березні виповнилося 15 років, відколи В.Г.Чайка очолив Волинське обласне об’єднання церков євангельських християн-баптистів. Під час бесіди з ним ми попросили оглянути цей чималий відрізок часу, поділитися роздумами про отримані благословення і працю на Божій ниві.

– Володимире Георгійовичу, ми знаємо Вас як багаторічного керівника волинського братства, любимо слухати Ваші щирі й проникливі проповіді, але нашим читачам цікаво було б довідатися, як Ви особисто прийшли до Бога, як розпочинали служіння на Волині?

 

 

 

– Перш за все, вдячний Господу, що народився і виховувався в християнській сім’ї в селі Привітне на Рівненщині. Батько Георгій Тимофійович служив дияконом, співав у хорі великої церкви села Пісників. У воєнні часи був засуджений на 5 років позбавлення волі за свої релігійні переконання – відмову взяти зброю. Переніс страшні знущання, побої, голод, але зберіг вірність своєму Господу. Мама Сара Кіндратівна – щира християнка, завжди підтримувала тата в служінні, залишається доброю і люблячою мамою, молитовно підтримуючи і сьогодні в служінні мене та мого брата. Менший брат Микола служить пресвітером у рідній церкві.

Батьки, незважаючи на важкі 60-ті роки, розгул атеїзму, кожної неділі брали мене з собою на богослужіння, хоча відстань від дому до церкви була 8 кілометрів. Керівництво церкви не зважало на заборону атеїстичної влади і дозволяло дітям бути у зібраннях, хоча й за це штрафували. Богобійне життя батьків справило великий вплив на моє духовне становлення. Щасливий, що в нашій сім’ї в той важкий час була Біблія і я зміг з дитинства навчатися її дорогоцінних істин.

Після закінчення восьми класів почав навчатися у Рівненському торговельному технікумі. Часто мене питають: чому саме там? Бо після восьмирічки директор власноручно написав у моїй характеристиці, що батьки є «активними сектантами», а це, як і всім дітям з віруючих сімей, закривало дорогу до вищої освіти. Тому шукав там, де могли б прийняти без характеристики. А це був новий навчальний заклад, який тільки відкрився. Отак я потрапив у Рівне, закінчив технікум за спеціальністю технолога з приготування їжі.

Після навчання відслужив два роки в армійському будівельному батальйоні, а з армії приїхав до Луцька. Працюючи на Волині, відвідував богослужіння в молитовному домі на вул. Кічкарівській. Завжди відчував батьківську прихильність пресвітера церкви Трохима Наумовича Сахана та інших братів, брав участь у служінні Словом. Тут, на Волині, познайомився з однією із сестер Луцької церкви і з часом став волинським приймаком з проживанням у місті Ківерці. Бог благословив наше сімейне життя. Виховуємо п’ятеро діток: найстарша – донька Ірина, сини - близнята Павло і Петро, а також Яків та Андрій. Усі вони є членами церкви, беруть активну участь у служінні. Найменший Андрій вчиться у десятому класі, теж покався і мріє бути пастором.

– Пригадайте, будь ласка, день свого навернення, адже це особливий момент у житті кожного віруючого. В якому віці Ви прийняли хрещення і як складалося далі ваше життя і служіння?

– Після повернення з армії 1973 року я активно включився у життя церкви, був обраний керівником молоді, а 1974 року влітку прийняв святе по вірі водне хрещення, хоча покаявся набагато раніше. На одному із зібрань проповідував простий місцевий брат на текст із пророка Ісаї про Агнця Божого. Його слова глибоко запали в моє серце. Я не в домі молитви каявся, не у своїй хаті, а йдучи із зібрання додому. Багато роздумував, а тоді серед дороги став на коліна на березі річки з щирою молитвою покаяння перед Богом і відчув, що Він мене простив. Після цього ніби на крилах летів додому. Мої батьки помітили, що їхній син змінився: раніше звертався до них на «ти», а після покаяння став говорити «ви». Я ж після покаяння все чекав, щоб прийняти водне хрещення, а звершити це дозволялося у ті часи після служби в армії. Проповідував Слово Боже, допомагав диригенту переписувати пісні, бо тоді не було копіювальної техніки.

Подальша дорога до служіння мала свої особливості. З дитинства навчений так шанувати і любити свою церкву, що навіть тоді, з маленькою донькою, ми з дружиною більше 10 років щонеділі їздили на зібрання на Рівненщину. А на вечірні богослужіння поверталися до Луцька – дружина співала в хорі, а я часом проповідував. Працював за професією у закладах громадського харчування. Пізніше, коли старшим пресвітером на Волині став Яків Михайлович Кравченко, він запропонував мені частіше проповідувати, відвідувати з ним інші церкви. Приємно було спілкуватися з ним дорогою, бачити, як він звершує священнодії, проводить членські зібрання, вирішує різні складні питання. Це Бог через Кравченка надихнув мене на служіння, прищепив любов до пастирства.

Тепер мені зрозуміло, чому Бог так вів мене по життю, посилав назустріч доброзичливих старших братів, які допомагали мені сформуватися як служителю. Я взяв дуже багато доброго і корисного у своїй рідній церкві. Там не виникало поділів, конфліктних ситуацій. Це була тиха, спокійна пристань, у якій я міг радіти душею, вчитися від братів, які мали великий досвід. Це Семен Великий, Аксентій Збирун, Яків Жовнір та інші, з котрими завжди хотілося бачитися і спілкуватися. Вони зробили великий духовний вклад у моє становлення.

Коли ми з Любою одружувалися, нас вінчав пастор Човницької церкви Петро Хмілевський. Він був особливий, посвячений служитель, в якого я здобув практичні навики служіння. Він виявив себе щирим молитовником, людиною особливої духовності. Разом із ним ми постилися, відвідували хворих із словами втіхи та підбадьорення. Ці щирі спілкування назавжди залишилися в моїй пам’яті.

Переконаний, що спілкування з Я.М. Кравченком і пастором Луцької церкви А.П. Жовніром сприяли моєму подальшому духовному зростанню. Коли Яків Михайлович запропонував провадити служіння в одній із церков, це було для мене, як грім серед ясного неба. І не тільки для мене, а для всієї нашої родини. Я старався знайти «переконливі» аргументи, щоб відмовитися. Це велика відповідальність, крім того, з другого боку, потрібно заробляти для утримання сім’ї. Але Яків Михайлович не відступав. Потім вони вдвох з Ананієм Пилиповичем «опрацьовували» мене.

А вирішилося все, коли на Волинь приїхав Голова союзу баптистів України Яків Кузьмич Духонченко. Він із Кравченком відвідали наш дім. Яків Кузьмич запропонував коротеньку, один-на-один, бесіду. Ми зайшли в кімнату, помолилися. І цей чоловік Божий сказав мені: «Бог кличе тебе на служіння. Він дав тобі все і благословив, а тепер каже: «Віддай себе Мені». Ти маєш право сказати «так» або «ні», але зрозумій, що Бог може дати і може лишити благословення. Тому зроби правильний вибір». Тоді я, дорослий, вперше заплакав; разом із дружиною стали на коліна і погодилися на служіння, хоча був ще не зовсім готовий до цього. Йшлося про церкву в селі Покащів, де раніше був пресвітером А.П. Жовнір – людина старша, яка мала великий досвід.

Хвилювався, переживав, чи зможу справитися, але Бог благословив і дав сили. Вісім років провадив це служіння, пізніше чотири роки ще одночасно був пресвітером у Розницькій церкві. Відчув, що це моє християнське покликання. Господь благословив церкву – вона почала зростати, люди каялися. Cтарався бути на кожному богослужінні – в неділю і в будні, вранці та ввечері. У цей час з 1987 до 1991 року навчався у Московському біблійному інституті. В 1987 році був рукопокладений на пресвітерське служіння братами Я.К. Духонченком, Г.І.Комендантом, Я.М. Кравченком і Я.П. Жовніром.

– А як же робота за здобутою раніше професією? Вдавалося поєднувати духовну і державну працю?

– Тоді якраз розпочалася «перебудова». І коли заговорили про кооперативи, то на Волині перший кооператив організували я і мій друг Георгій, а через місяць надійшла пропозиція щодо служіння у церкві. Довелося робити вибір і тоді відчув, що це означає. Районне керівництво радило добре подумати, чи не роблю помилки, надаючи перевагу духовній праці. У відповідь сказав, що помилки не бачу, бо це вибір на користь Царства Божого. Я був заввиробництвом у кооперативі, а тут довелося погодитися працювати простим робітником, розуміючи, що Господь так допустив, щоб я міг вільніше почувати себе і повністю віддатися на діло Боже. Через декілька років, під час служіння в Покащеві, обрали мене членом обласної пресвітерської ради, а згодом було доручено служіння секретаря обласної ради пресвітерів. З часом А.П.Жовнір захворів і я був обраний одним із заступників Я.М.Кравченка. Це було недовго, оскільки Я.К.Духонченко відійшов у вічність, а Я.М.Кравченка перевели заступником голови ВСО ЄХБ і 1994 року мені довірили служіння старшого пресвітера на Волині.

– Минуло 15 років. Якщо оглянутися назад, чи є задоволення від прожитого? Що вдалося здійснити в духовному плані та особистому житті, а що – ні?

– Про таке відповідальне служіння ніколи не мріяв, думав, що буду служити Богові й працювати за фахом водночас. Але вже в Покащеві я відчув, що це дійсно моє покликання, почав жити потребами церкви. Мені неважко було щотижня їздити два-три рази в село, хоч відстань – 40 кілометрів. І коли любиш діло Боже, то легко працювати. А ще відчув підтримку братів, даючи їм з перших днів зрозуміти, що прийшов не керувати, а допомагати.

Робота обласного пресвітера – це вже інший масштаб. Думав, що знаю обласне служіння, проте, коли воно повністю лягло на мої плечі, зрозумів, як нелегко працювати самостійно. Відчув велику відповідальність як духовну перед Богом, так і перед світом, свій обов’язок гідно представляти баптистську конфесію на Волині. Скрізь потрібно пройти так, щоб догодити Богові і ніде не йти на компроміс: чорне називати чорним, біле – білим. Звичайно, чинити завжди мудро, обачно, пам’ятаючи про три пріоритети в житті – Бог, Церква і сім’я.

Брати одноголосно підтримали мою кандидатуру. Це вияв довіри і водночас велика відповідальність. Тому постійно відчував духовну підтримку громад, служителів – вони моляться за мене. Також вдячний Богові за те, що у духовному центрі та канцелярії працюють сумлінні служителі. Більшість відповідальних служителів церков, маючи великий духовний досвід та посвяту ділу Божому, стали добрим зразком для наслідування, стараються прийти на допомогу у вирішенні різних питань. Особливо хочу відзначити, що протягом цих років Господь ніколи і ні в чому не залишав, був милостивий до мене й у всіх складних ситуаціях вказував вихід і вчасну допомогу.

У людей під час роботи можливі певні відмінності, різні підходи при обговоренні якоїсь ситуації – не всі мають триматися однієї думки, бо так сказав керівник. Якщо часом помилявся, брати висловлювали свою позицію і навіть десь поправляли для того, щоб було краще для діла Божого – вдячний їм за це. Оглядаючись назад, скажу, що від початку на перше місце поставили духовні питання – духовний зріст церков, особисте збудування й освячення кожного члена церкви, дотримання в повсякденному житті чистоти Євангелія, доктринальних питань і звершення священнодій. Другий напрямок – вплив церкви на людей, які ще не прийняли Христа. Тому велику увагу приділяли євангелізації, створенню нових церков.

Волинське братство дещо специфічне, зокрема, в тому, що в наших церквах багато вихідців із євангельських християн, є громади, так би мовити, чисто баптистські, але вони настільки злилися воєдино, що сьогодні це важко розділити. 1989 року утворився окремий Союз християн віри євангельської, відокремилися також адвентисти, а у нас залишалися християни у дусі апостолів (6 церков 554 члени). З часом їм запропонували вийти з братства ЄХБ через «своє особливе» розуміння Вечері Господньої та інші відмінності від нашого віровчення.

Інколи доводилося вирішувати дуже складні питання. Я вдячний керівництву Союзу ЄХБ, Григорію Івановичу Коменданту, який часто відвідував нашу область (і тепер не забуває), надаючи практичну допомогу. За 15 років у нас прийняло святе по вірі водне хрещення понад 6 тисяч душ. За цей час утворилося 72 громади, на третину зросло братство Волині і нині об’єднує у своїх рядах 7274 брата і сестри. За чисельністю воно одне із найбільших у Західному регіоні. Придбано 48 приміщень під доми молитви, збудовано нових – 41, реконструйовано – 19, в стадії будівництва -13.

– Нові церкви – це нові турботи про пошук служителів і приміщень для проведення богослужінь. Як у нашому братстві розв’язуються ці непрості проблеми?

– Велику фінансову допомогу надали і надають наші волинські брати з-за кордону. Пам’ятаю, тільки прийняв служіння, зустрівся з Феліксом Каплуном на подвір’ї біля «Дому Євангелія». Після хрещення він підійшов, представився. Я кажу, що чув багато добрих слів про його батька, але його, Фелікса, на жаль, не знаю. Так ми познайомилися і здружилися. Наша співпраця розпочалася із міста Ківерці.

Там брати допомогли збудувати гарний Дім молитви для церкви ЄХБ. Звичайно, у Фелікса Федоровича є друзі, земляки, а їхні родичі разом з його батьком до війни провадили служіння в Човниці. Це брати Едмунд Сардачук, Валтер Коберштейн, які хотіли посприяти нам, молодим служителям, у нашій духовній праці.

З’явилася потреба у новому приміщенні для канцелярії, адже в одній кімнаті розміщалися бухгалтерія і всі служби – було дуже тісно. Відповідальний пастор «Дому Євангелія» В.І. Кобись сказав, що хочуть будувати Недільну школу. Запропонував взяти дольову участь для канцелярії, хоча ми також не мали грошей. Зв’язалися з братом Каплуном і на цю гарну новобудову він пожертвував основну частину коштів. Фелікс Федорович від початку мав також бажання утворити місію, яка й запрацювала вже після закінчення будівництва. І він, президент цієї місії, уже більше десяти років проводить велику роботу з матеріальної підтримки благовістя, соціального служіння і благодійності на Волині. За кошти його родини і партнерів придбано також багато приміщень під доми молитви.

Особливу християнську турботу і теплоту проявив Вільям Капітанюк. Можна сказати, що ця людина з великої букви, є для багатьох духовним батьком. Він може не тільки співчувати, а щиро молиться за наш край. За його молитвами відкривається небо і Бог проливає на свій народ щедрі благословення.

Брат Вільям багато підтримав служителів, особливо в євангелізаційній праці, також допоміг відкрити потужну книжкову фабрику в Луцьку. На перших порах були проблеми з налагодженням її роботи, але став керівником Віктор Васильович Товстенюк і з часом усе наладилося. Колектив гарно працює, виконує замовлення на християнську літературу для всього українського братства. Це вчинив Бог через Капітанюка, Духонченка, Кравченка, через місцеву владу, щоб на місці задовольняти потребу нашого народу в друкованому Своєму слові.

Тепер про кадри служителів. Можна сказати, що перші десять років не відчували цієї проблеми, бо майже половина або й більше служителів було замінено, прийшли нові молоді брати. Для того, щоб добре рухалася духовна праця, повинні бути не тільки молоді, а й старші, які могли б направити, підказати і навіть десь застерегти від поспішних кроків. Але з часом молоді люди почали шукати свої пріоритети: хтось пішов у бізнес, багато хто за кордон виїхали… Коли я прийшов на Волинь, діяли тільки маленькі диригентські курси, які проводила Лідія Володимирівна Глинська. З часом утворили біблійний коледж. Навіть у Києві казали: “Чи він вам потрібен?” Але переконалися, що потрібний – у ньому пройшли перепідготовку вже вибрані служителі. Це дало великий поштовх для подальшого розвитку. Всього закінчили коледж понад 400 випускників, з них – 30 викладачів недільних шкіл, 25 пасторів, 70 проповідників, 16 місіонерів, 20 керівників музичного служіння та ін.

Але справа не тільки в освіті і в знаннях. Молоді служителі повинні більше дивитися на старших, на їхню жертовність, посвяту Господу. Не рахуватися ні з часом, ні з собою, ні з чим – Бог поверне сторицею. Бо є багато молодих, які вбачають у служінні звичайну працю – години відбув і все. Це відчувається, немає сприяння такому служінню, в церкві такі керівники є нестійкими і часто виникають проблеми. Тому зараз проходять навчання багато здібних людей, і ми віримо, що Дух Святий сповнить їх і навчить тому, чому недовчилися у коледжі. Нині є до десятка церков, для яких шукаємо служителів. Для мене нагальнішого і важливішого питання, крім цього, немає. Бо якщо нема служителя на місці, потрібно знайти його – щоб він доїжджав у церкву. Інше питання – чим? Коли знаходимо, чим доїжджати, постає інша проблема – що залити в бак, де взяти «овес» для «залізного коня»? А потім, коли він жертвує себе, потрібно шукати якусь маленьку підтримку, не завжди і не кожна церква може взяти це на себе. Хоча ті, хто несуть служіння пресвітера, стараються обійтися без матеріальної підтримки церкви, ніхто не зможе їм дорікнути: «Ми тобі платимо, а ти …»

– Якщо порівняти минулі і нинішні роки духовної свободи в нашій країні, працювати стало легше чи важче? І взагалі, над чим зараз працює духовний центр нашого об’єднання?

– На духовний стан впливають багато факторів, перш за все, атмосфера, в якій ми живемо. Всі прагнули свободи. Молилися наші батьки, дідусі, бабусі, щоб Бог дав можливість хоч вільно прийти помолитися і піти додому. А Господь дав нам сьогодні такий час, що важко сказати, де не можна звіщати Євангеліє, де не можна проповідувати і проводити богослужіння. Тому ми щасливі, що маємо такі можливості і це є милість Господня для України. А з іншого боку, всі повинні зрозуміти, що свобода – це не вседозволеність. І часто те, що бачиш навколо, що відбувається, скажімо, в парламенті, привноситься в церкву. І окремі віруючі люди кажуть: “Якщо свобода, значить, все можна робити і хто такий для мене пресвітер?” Тому хочеться, щоб авторитет служителя піднімався вище. З одного боку, члени церков повинні шанувати тих, кого поставив Бог, молитися за них, підтримувати. Дуже приємно чути, коли члени церкви моляться, називаючи ім’я пастора, і відчуває сім’я, що брати і сестри за нього вболівають. У свою чергу, служителям треба докладати багато зусиль, щоб пильнувати над собою, щоб бути справжніми духовними лідерами і зразком у всьому, щоб люди, дивлячись на життя і служіння пастора, могли бачити Євангеліє в дії і наслідувати їхній приклад.

Коли церква жива, то завжди йде боротьба між добром і злом. У кожній церкві є люди відроджені і не відроджені. І коли більшість останніх, відчувається їхній вплив. Тоді все можна: плітки, прояви ненависті та бурхливих словесних перепалок. А ми у проповідях, виховних бесідах і на конференціях вказуємо на те, що поведінка віруючої людини повинна відповідати її званню християнина, що її духовний рівень має постійно зростати. Потреба освячення повинна бути справою кожного дня, ми постійно повинні рости духовно. Звичайно, кризи і негаразди, які є в суспільстві, теж впливають – свобода, можливість вибору.

Відчувається, що людям дали вдосталь землі і окремі більше присвячують себе праці на ній, у своєму господарстві, ніж служінню. Багато сімей виїжджають в Америку. І не для того, щоб зробити щось для Бога, а щоб краще там жити. Ще й виправдовують себе: «А Бог не проти, щоб ми краще жили». Хоча багато з тих, хто поїхали за океан, втратили у духовному розумінні своїх дітей, родини і, можливо, не один сьогодні шкодує, що виїхав. Ми нікого не судимо. Кожен має керуватися Божим Словом, мати бачення від Бога і йти у завтрашній день.

– Які форми роботи, зокрема, з благовістя зараз практикуються? Раніше на стадіонах, на площах проводилися масові заходи, і люди йшли на них. А яким методам благовістя надається перевага сьогодні?

– Через масові євангелізації ми заявили, що є така конфесія «баптисти», котрі живуть згідно Євангелія, служать Богові і це не якесь сектантство, яким раніше нам дорікали. Конституція гарантує свободу совісті та рівність конфесій. І на стадіонах присутні побачили, що у нас є гарні співаки, хори, маємо багато молоді, дітей, тобто, ми не є чимось застарілим і обмеженим. По-друге, своїм словом і християнським співом досягли багатьох людей, які вийшли з покаянням. Правда, не всі вони, поки що, поповнили церкви, хоча ми цього бажали, прийшла дуже маленька частинка із них. Все-таки Бог посилає нас не каяти людей, а сіяти правду Євангелія. Тому щиро вірю, що ще багато тих, в чиї серця посіяне зерно Слова Божого, можливо, через десятки років, через різні життєві обставини прийдуть і скажуть: «Я на стадіоні це чув». Так часто свідчать ті, хто приходять у церкву. Так що говорити про користь одного дня і робити якісь висновки, мабуть, не варто. Впродовж цих років ми не тільки заявили про себе, але й бачимо певні результати. І люди відчувають, що християни потрібні в суспільстві, багато хто через наше служіння зрозумів, що Христос живий, і навернувся до живої спасаючої віри в Нього. Велику насолоду відчули й ми, коли був Перший конгрес євангельських християн-баптистів на Волині, коли до Луцька з’їхалися представники всіх церков. Ми могли глянути один одному в очі; тисячі людей, які сиділи на стадіоні, раділи зі сльозами на очах – як гарно бути серед свого братства! Згадуємо і тішимося донині, як разом із гостями з діаспори могли від щирого серця прославляти Господа.

– Над чим у цьому році працюють служителі об’єднання, які форми роботи використовуються? Що Вас особисто найбільше турбує в нашому братстві?

– Головне, що волинське братство здорове, перебуває в єдності. Можливо, серед 127 церков є 2-3, які «хворіють», але загалом мають бажання піднятися, перебороти труднощі і трудитися разом з усіма. Моє серце переповнене радістю і любов’ю до нашого братства. Водночас мене, як старшого пресвітера, не задовольняє духовний стан церков. Він повинен бути набагато вищим тому, що Бог дав нам гарний час свободи, і важко сказати, що стає нам на перешкоді. Перепони нерідко створюємо самі, коли міняємо пріоритети і вважаємо головним власне господарство, бізнес або свою родину. А потрібно найперше віддати для Господа свій час, здібності, а коли потрібно, і кошти, бо написано: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди його, а все це вам додасться» (Мт. 6:33). Часто ми недооцінюємо матеріальне служіння, далеко не всі брати і сестри вділяють десятину на справу Божу.

Важливо в нинішній складний період, позначений економічною і політичною кризами, прищепити людям бажання читати щоденно Біблію, молитися і регулярно відвідувати богослужіння. Бо коли людина стоїть на колінах, вона зближається зі своїм Творцем; коли розмірковує над Святим Писанням, до неї говорить Дух Божий; коли спілкується у зібранні з дітьми Божими, бачить в них супутників, з якими вона разом іде до неба. А в небі у нас все спільне, ми йдемо до одного Небесного Отця. Потрібно утверджувати серед братів і сестер авторитет Біблії і практичне її виконання.

Звичайно, церкви різноманітні і в кожній, як у сім’ї, є свої сімейні підходи, традиції. Керівництво об’єднання спрямовує, наглядає і допомагає в доктринальних питаннях, щоб церкви дотримувалися євангельських принципів і чистоти. Стараємося менше втручатися у внутрішнє життя громад, господарські, фінансові справи. Ми повинні йти до людей і нести їм правду Євангелія, свідчити те, що з кожним із нас особисто вчинив Христос. Тому євангелізаційна робота була і залишається на першому плані. Тим більше, що протягом минулого року в нас прийняли хрещення лише 269 осіб – це менше як у попередні роки.

А випробуваних і перевірених часом форм благовістя у нас багато. Зокрема, добре себе зарекомендувало проведення в районах «Тижнів Святого Євангелія». Декілька років тому церква «Фіміам» через наметове служіння започаткувала корисну справу. З євангелізаційною програмою у палатці вже побували в багатьох населених пунктах області. Так само зворушує серця глядачів театралізована постановка «Дім суду».

Маємо здібних молодих братів: Ярослав Троць, Олександр Самрук, Роман Кравчук, Олександр Савич, Сергій Шараєвський – вони активно займаються благовістям, проявляють ініціативу і нові підходи. Коли я приймав служіння в області, Павло Миронюк був ще зовсім юним. І тоді, коли йому було тільки 16 років, не побоялися обрати його керівником молоді в нашому братстві. Він справився з цим, гарно проводив молодіжні фестивалі, організували клуб «Фіміам», який згодом переріс у церкву з плідним багатостороннім служінням серед різних категорій населення. Тепер ця церква, завдяки місіонерській праці, народжує інші дочірні церкви. У їхньому реабілітаційному центрі близько ста молодих людей уже позбулися алкогольної і наркотичної залежності. Це і є конкретна турбота про спасіння молодих людей – як душі, так і тіла. Започатковано центр реабілітації неповносправних. Ось так проявляються на ділі милосердя і любов до ближнього.

Радий за інших молодих пасторів. Енергійно включилися в працю Володимир Усанов, Андрій Юрковський та інші. Завдяки їхнім зусиллям утворилися нові церкви в м.Луцьку – «Джерело благодаті» і «Перлина». У м.Горохові теж створена церква, де жертовно трудиться пресвітером Аркадій Номінат. Вони щиро люблять Бога, люблять свою справу. Саме головне, що молоді служителі прислухаються до порад старших, які з любов’ю щось хочуть їм підказати, поправити. Молоді люди повинні відчувати, що в них є потреба, це наша гідна заміна.

Дуже люблю нашу християнську молодь. Не раз змушений був ставати своєрідним буфером між молодим і старшим поколінням, у чомусь відстоювати молодих перед старшими. А тих же молодих братів інколи доводиться „пригальмовувати” в їхніх поривах, щоб не відводити церкви від головного завдання, коли, скажімо, надається перевага використанню сучасної музики, театралізованих сценок тощо. Стомлені гріхом і нинішніми негараздами люди хочуть знайти спокій, чути гарний церковний заспокійливий спів. Тому ми не проти нових методів роботи, але щоб вони вели людей до церкви, до Христа, а менше несли світського в церкву. Вона, за своїм покликанням, просто зобов’язана впливати на світ, а не навпаки. Ми не повинні йти в ногу зі світом, втім, якщо хочемо досягати успіху, маємо йти в ногу з часом!

– Володимире Георгійовичу, на закінчення скажіть, як складаються стосунки з місцевою владою і які проблеми державно-конфесійних відносин потребують розв’язання в її вищих ешелонах?

– Керівники державних установ найчастіше звертаються з проханням допомогти у вирішенні тих чи інших соціальних питань, заохочують до благодійності. Приємно, що залучають нас також до духовно-просвітницької роботи серед підлітків, в загальноосвітніх школах. До речі, в міськвно, коли побачили ці програми, то запропонували організувати їх у всіх школах. На уроках говоримо не про конкретну конфесію, а про живу віру в Бога. Це і є справжня християнська етика. Приємно, що в Ківерцях, за сприяння місцевої влади, біля дому молитви вдалося відкрити комплекс «сиротинець-школа», в якому виховується близько 30 дітей, позбавлених батьківської опіки. Тут же діє перша в області християнська експериментальна школа за програмою академіка П.Гузика, затвердженою і ліцензованою Міністерством освіти України. Дякуючи Богові, за п’ять років цей проект здобув велике визнання і державну підтримку – батьки возять сюди дітей навіть із Луцька.

Нині місцева влада не заважає нам, а в деяких випадках навіть сприяє. Це вже добре. Справа не тільки в реєстрації, бо реєструється статут, а він свідчить, що кожна церква має юридичний статус. І це дає змогу здійснювати нашу духовно-просвітницьку діяльність у правовому полі, приводити людей на дорогу спасіння. У надзвичайно широкій конфесійній палітрі держави та нашої області почуваємося як рівні серед рівних.

У зв’язку з кризами, непорозумінням серед органів вищої влади вирішення багатьох питань затягується. Наприклад, для церков давали землю в постійне користування, потім зробили як оренду, плата за яку кожен рік збільшувалась. І ось у січні цього року Президент підписав закон про те, що релігійні організації отримують право на постійне користування земельною ділянкою за умови, що вона не використовуватиметься для підприємницької діяльності. Ми раді, що релігійним організаціям все-таки дозволили платити за електроенергію за тарифами як для населення, а з оплатою газу питання до кінця не вирішено.

Добре, що влада все-таки хоче прислухатися до голосу церкви, цінує її внесок у формування громадянського суспільства і можливості впливу на людей. При облдержадміністрації діє Рада церков Волині, до якої входять представники семи конфесій: дві православних церкви, греко– і римо-католики, християни віри євангельської, баптисти і адвентисти. Рішення ради мають рекомендаційний характер для конфесій, але є можливість порушувати спільні проблеми перед органами влади, стосовно тієї ж землі, оплати енергоносіїв тощо. Зараз вирішується питання про те, що всі архітектурні пам’ятки, де знаходяться культові споруди, віддати повністю церквам. Наприклад, приміщення кірхи орендує церква «Дім Євангелія», тепер воно стане її власністю. Ще раніше влада повернула забрані доми молитви в селах Мирне, Олешковичі, Мощаниця.

 

Зараз конфесії спільно виступають проти проведення абортів, роз’яснюють, що це великий гріх. Розраховуємо на підтримку в цьому громадськості, медичних установ та державних органів. Багато наших віруючих показують добрий приклад турботи про обездолених дітей – беруть під опіку сиріт, всиновлюють у своїх сім’ях.

Усі церкви області в один голос висловилися, щоб у недільні дні закрити ринки, магазини, а цей день присвятити для Господа – йти в храми і молитися за спасіння людських душ і відродження держави. Рада церков спільно з обласною владою вже в четвертий раз провели благодійний телемарафон «Бог багатий милосердям». Завдяки ньому вдається не лише зібрати пожертвування для дітей-сиріт, але й провести велику євангелізацію одночасно по всій області. Адже з допомогою телебачення можемо завітати до кожного дому, проповідувати вістку спасіння через Слово Боже, християнський спів і декламації. Це і є виконанням Великого Доручення, яке залишив нам Ісус Христос.