Біля молитовного будинку в селі Скобелка Горохівського району виросла ошатна новобудова із білої цегли, з сучасними євровікнами. Промовиста вивіска на зеленому фоні сповіщає, що тут знаходиться дім милосердя „Надія”, яким опікується церква євангельських християн-баптистів. Він був відкритий півтора роки тому і спочатку привітно прийняв трьох одиноких бабусь. Тепер їх проживає четверо – віком від 75 до 93 років та інвалід першої групи 42-річна Жанна. Всі п’ятеро разом зустрічатимуть Новорічно-Різдвяні свята, зігріті теплом сердець і любов’ю місцевих віруючих.
– Господь давно послав нам таку думку, щоб зайнятися служінням милосердя, – пригадує пастор Петро Шумчук. – У навколишніх селах доводилося бачити одиноких стариків, котрі доживали свій вік у напівзруйнованих хатах. Ніхто їхніми проблемами не переймався – ні родичі, ні місцева влада. Тому вирішили обладнати цей християнський притулок для престарілих, щоб хоч на схилі літ вони могли пожити в нормальних умовах. Біля молитовного будинку стояла простора хата,

побудована віруючими ще 1934 року. Допоміг нам її викупити італієць Антоніо, який живе тепер у Горохові і відвідує там баптистську церкву. Але коли зняли стареньку покрівлю, то зрозуміли, що стіни також не підлягають ремонту. Вирішили розібрати і будувати все по-новому на тому ж місці і за тим же проектом. Кошти жертвували члени нашої церкви, кожного другого місяця оголошували цільовий збір на будівництво. Багато допоміг цей же брат Антоніо – придбав усю силікатну цеглу для зовнішньої кладки та метало-пластикові вікна.
Від початку і до кінця працювали на будові віруючі майстри Андрій Дацюк і Костянтин Сіньков – тесть із зятем (всі роботи зайняли два роки). При закінченні виникла затримка – потрібно було встановлювати сантехніку, обкладати плиткою ванну, кухню, а кошти вже закінчилися. Пастор став молитися: „Господи, ми вже більше не можемо просити гроші в церкви на будову. Якщо це Твоя справа, то допоможи нам”. Через два дні подзвонив один знайомий із Америки (з віруючої сім’ї, яка колись відвідувала наші церкви в Скобелці, Горохові, а потім виїхала за кордон) і спитав, чи треба грошей і скільки. Порахували, що для закінчення потрібно ще дві тисячі доларів і незабаром їх отримали.
Сьогодні можна сказати, що наш люблячий Бог, спонукавши християн до відкриття притулку, з першого дня, з усіх боків посилав допомогу в будівництві та облаштуванні, а тепер також піклується його утриманням. Добрі люди пожертвували меблі. Пізніше вирішили замінити їх новішими, про що оголосили в луцьких церквах. Ще й тепер дзвонять і питають: чи не потрібні меблі? Нові тумбочки виготовили віруючі брати з Берестечка. Молилися про кошти для придбання холодильника, вже навіть підібрали в магазині за доступною ціною. А тут віруючий брат із Горохова, зустрівши на вулиці пастора і дізнавшись про цю потребу, запросив його до свого дому і запропонував холодильник. Так вирішилося ще одне побутове питання. Відчуття домашнього затишку створюють гарні шпалери, зі смаком підібрані гардини. Їх також допомогла придбати сім’я віруючих, які мають свій магазин-салон, що торгує гардинами.
Петро Антонович Шумчук розповів про ще один цікавий момент. Коли уже все було готове для відкриття дому милосердя, деякий час не знаходили бажаючих у ньому жити. Дехто з братів став говорити, що, можливо, взялися не за Божу справу і пропонували розмістити в новобудові недільну школу, яка знаходиться в підвальному приміщенні церкви. Під час відвертої бесіди зі служителями, сестрами пастор висловив думку, що, очевидно, ще наші серця не готові прийняти одиноких. Як тільки вони будуть готові, то Господь неодмінно пошле таких людей. Стали молитися про це, вляглися емоції, і зразу появилася перша бабця-новосел.
Єлизавета Павлівна Мазурчук із сусіднього села Озерці. Нелегке в неї склалося життя і в дитинстві, і в старості. Але вона любила Бога – змолоду відвідувала зібрання, після війни прийняла хрещення. Дякувала усім, хто створив цей притулок і доглядає за одинокими. Правда, недовго випало в ньому пожити – не так давно у 85-річному віці Єлизавета Павлівна відійшла у вічність.
Задоволена побутовими умовами в домі милосердя і ставленням працівників Ганна Леонтіївна Ліщина. Сама вона з Холонева, має близько 90 років, але на диво жвава і балакуча, охоче ділиться враженнями:
– У нас тут влітку дуже гарно – кругом травичка, пташки співають. Почуваю себе, як у раю. Люблю слухати записи Божих пісень. Вдячна Йому, що зглянувся наді мною і оздоровив. Я п’ять років не могла стати на ноги, ледь ходила з палицею і костуром. Як приймала 16 років тому в Нововолинську хрещення і сестри хотіли підтримати на сходах з басейну, то відчула, що не потребую їхньої допомоги. Кажу їм, що я вже здорова і так ходжу до сьогоднішнього дня. Чотири кілометри прошкувала з Холонева на зібрання до Горохова і люди дивувалися, що сталося з бабцею: то вона не могла рухатися, а тут раптом Господь поставив її на ноги...
Кожен із поселенців дому милосердя може багато розповісти про своє непросте життя. По-різному складалися їхні долі й водночас відчувається спільний тягар минулого і біль незагоєних душевних ран, а спогади про пережите викликають непрохані сльози. Добре, що хоч на схилі літ вони мають можливість відчути тепло та ласку. Старенькі дякують Богу, що так потурбувався про них і повернув їм надію на людську доброту.
Притулок розрахований на шість-вісім осіб. До їхніх послуг три спальні кімнати, вітальня, кухня, санвузол. Є автономне опалення, гаряча вода, пральна машина-автомат. Багато селян удома не мають таких зручностей, як тут. У перші місяці, коли стареньких було двоє-троє, то сестри по черзі готували їжу вдома із своїх продуктів і приносили сюди. Тепер підопічних стало більше, тому окремо визначили кухаря і три няні. Уже рік як підприємець із Горохова Василь Щерблюк привозить сюди хліб.
Члени церкви дбають не лише про добрі побутові умови, домашній затишок для одиноких, але й про їхній духовний стан. Їм постійно включають магнітофон із записами Євангелія, співом псалмів. Час від часу в домі милосердя відбуваються молитовні зібрання, а сестри проводять тут спільні молитви. Обездолені радо слухають слово про спасіння в Ісусі Христі та надію на вічне життя, про велику Божу любов і відчувають її щодня в ставленні до себе. Дві бабусі вже покаялися і прийняли Ісуса Христа як свого особистого Спасителя. Служителі розповідають, що зайняті в обслуговуванні притулку сестри проявляють до стареньких таке милосердя, якого раніше в них не помічали. Знаючи, що будемо готувати матеріал про це до журналу, члени церкви просили не називати прізвищ, щоб у статті не розповідалося про їхні заслуги, а за все добре і корисне віддавалася слава нашому люблячому Небесному Отцеві.
На завершення розмови пастор Петро Шумчук відзначив:
– Відкриття дому милосердя внесло новий струмінь у духовне життя церкви, надихнуло на більш активне служіння Богові та людям. Раніше бувало, як і в інших церковних громадах, прийшли на зібрання, послухали Слово Боже, гарно поспівали і пішли. Ми постійно закликали: починаймо щось конкретно робити. А до чого докласти руки, коли біля церкви були лише одні клумби? А тепер маємо практичне цілеспрямоване служіння, всі живуть турботами притулку, пам’ятаючи, що віра без діл – мертва.
Це також навчило нашу церкву, яка нараховує 125 братів і сестер, щедріше жертвувати. Крім загальних пожертвувань, хор має свою касу, музиканти збирають на інструменти та інші свої потреби. Багато братів окремо вносять кошти на транспортні витрати. Тобто, члени церкви вділяють із своїх прибутків на різні ділянки служіння і бачать у цьому великі Божі благословення.